Інтерв’ю із матір’ю Владислава Домченка, який загинув у зоні АТО

Бесіда у формі інтерв’ю була проведена учнями І курсу МВПУ АТБ м.Львова та викладачем історії Панчишином Валерієм Євгенійовичем   із матір’ю загиблого військового в зоні АТО Домченко Ольгою Вікторівною. 

Відповідаючи на численні запитання учнів та викладача, Ольга Вікторівна намагалася в доступній формі розповісти учням про свого сина Домченка Владислава. Учні разом з викладачем ставили безліч запитань і про дитинство та навчання, про мрії сина, про військове звання та ін.. 

Учні побажали матері міцного здоров’я, сили, натхнення незважаючи на втрату найріднішої людини. Ольга Вікторівна подякувала учням та викладачу за підтримку та побажала бути гідними патріотами своєї землі.

Доброго дня!

– Доброго і Вам!

– Як Вас звати?

– Ольга Вікторівна.

– Коли народився ваш син?

– 15 листопада 1977 року у місті Львові.

– Де навчався?

– Вчився в школі в селі Стрілки Старосамбірського району, де встановлена меморіальна дошка. Пізніше навчався в училищі 57.

– Як навчався в училищі?

– Навчався на бали середнього рівня. Його всі поважали.. Була вчителька, яка його дуже любила, але я не пам’ятаю її прізвища.

– Яке у нього було хобі?

– Любив коней та готувати їжу. Дуже любив дітей. Своїх дітей не мав.

– Де провів дитинство?

– У садочку, в таборах у Брюховичах, на канікулах перебував у Львові.

– Які мрії були у Вашого сина?

– Хотів бути десантником. Але десантником не став. Потрапив в стройбат у Чоп. Ще змалку прагнув захищати.

P.S «Стройбат» або будбат був справжньою легендою в СРСР. Правда, швидше в поганому сенсі слова – цього роду військ цуралися багато призовників, а військове керівництво взагалі виступало проти його існування. Військово-будівельні загони або в просторіччі – «стройбат», ведуть свій відлік з 13 лютого 1942 року, коли постановою Ради народних комісарів СРСР було сформовано Військово-відновне управління, яке займалося ремонтом і будівництвом об’єктів на територіях, звільнених від німецьких окупантів.

– Що спонукало вашого сина піти захищати Україну?

– Пішов добровольцем. Ніхто не міг відмовити його. Був самостійним у своїх рішеннях. На Майдан їздив, навіть не повідомивши мене.

– Де перебував в зоні АТО і чим займався?

  – Перебував під Дебальцево, був перший усюди.  Він і його товариш, що загинув, готові були йти на будь-які завдання. Саме в цей день, коли він загинув до них приїхав командир і сказав, потрібно їхати і збирати поранених. Як розказують хлопці, вони їхали танком. Почався обстріл. Він хотів врятуватися і вискочив з танка, а його товариша вбили. Цього хлопця привезли вбитого, а мого сина шукали ще півроку. Знайшли в Дніпрі, в моргу. Був у складі батальйону «Львів», це як спецназ. Вони повинні були за порядком стежити. Говорив, що російські війська –«кати». Біля нього лежить на Личаківському цвинтарі хлопець зі Східної України, капітан, то його живого добивали лопатами.

– Яке мав військове звання, наявність статусу учасника бойових дій, нагороди?

– Був молодшим сержантом. Мав нагороди. Наданий статус учасника бойових дій. Любив цю справу. Це було його покликання.

– Що підіймало бойовий дух?

– Мав хороших друзів, яким міг довіритися. Спілкувався з такими людьми, які любили військову справу. Він був вроджений військовий. Його дуже тягнуло на війну. Говорив, що я маю бути там!

– Як проходив звичний день в зоні АТО?

– Говорив, що все добре. Мамо, не хвилюйся! Говорив, що я ним пишатимуся.

– Як місцеве населення на території бойових дій ставилось до наших солдатів?

– Не розказував про такі речі.

– Який стан бойового і матеріального забезпечення був у наших бійців?

– Нічого не говорив. Один хлопець розповідав, який приїздить до нього на могилу, що йому мама відправила посилку, але вони її не отримали. В основному харчувалися консервами, бо іноді говорив, що вони йому вже набридли.

– Чи була довіра між солдатами?

– Так. Правда, один командир мав зв’язки з сепаратистами. Його мали судити, але до кінця я цього не знаю. Мій Владислав дуже довіряв цьому командирові, хотів бути з ним. А хлопці, які приїжджають на могилу, не хочуть про цього командира слухати. Зрадник – і все. Його доля не відома.

– А як загинув?

– Його послали на виконання завдання, мав їхати на ротацію, але вже не повернувся. Об 11 годині з ним зник зв’язок і півроку його шукали. Я здавала аналізи на ДНК. Знайшли його в Дніпрі, у морзі. Навіть його не відкривала. Що там вже є? Додому вже не заносили, бо це 4-й поверх. Говорили, що важкий гріб і хлопці його не понесуть. Тому попрощалися з ним біля дому.

– Чи пишаєтеся Ви своїм сином?

– Він говорив: «Мамо, ти колись мною будеш пишатися». Звичайно, що він загинув як герой. Шана і хвала йому і не тільки, а усім хлопцям, що загинули. Шкода мені, що я не була, коли відкривали меморіальну дошку в училищі. Дякую за це Вам!

– Чи вшановують пам’ять?

– Дякую, що пам’ятають. Кожний місяць відправляють панахиду. Приходять на цвинтар люди зі свічками, квітами.

– Вшановують багато людей, приходять, співчувають та допомагають, як можуть.

– Дякуємо за теплу розмову.

– І вам дякую.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *