Володимир Самусь – юний гранатометник

У своїх 19 років Володимир Самусь, житель с. Нижній Турів, побачив і пережив стільки, що вистачило б на життєву долю літньої людини. Як і для багатьох його ровесників, несподівано в розмірені будні ввірвалася війна з усіма її небезпеками та випробуваннями.

Уже на лінії бойового протистояння з ворогом, який ще недавно лукаво називав себе братом, Володя раптово подорослішав, по-іншому став сприймати життя й бачити свою роль в ньому. І звичні слова (Хто, як не я» чи (Хто, крім мене» набрали для нього справді реального, усвідомленого змісту, стали своєрідним патріотичним закликом в боротьбі з окупантом.

Пригадуючи своє дитинство, мрії про майбутню професію, Володя ніколи не ставив за мету стати військовим. Просто так склалися обставини. Після закінчення школи, згодом – здобуття спеціальності зварювальника в Турківському професійному ліцеї, опинився на розпутті: у селі роботи не було, та й у райцентрі влаштуватися було проблематично.

А тому в грудні 2013 р. пішов за контрактом на військову службу в 24-у механізовану бригаду, що дислокується на Яворівщині. Все ж, як-не-як, заробіток буде, а можливо й армія, як сподобається, стане справою всього життя, розмірковував тоді юнак.

Одягнувши військовий однострій, швидко звик до армійської дисципліни, нелегких буднів, освоїв спеціальність гранатометника.

До речі, Володя розповів, що на службу пішов разом з Михайлом Романовичем з с. Явора, який з командиром роти і командиром взводу героїчно загинув у зоні проведення АТО. Хлопці служили в одній роті, але в різних взводах. А перед тим разом навчалися у професійному ліцеї.

Після трьох місяців навчань, підрозділ, де служив Володимир, відправили з Яворова в Сумську область на прикриття кордону. Була небезпека, що російська армія може прорвати його на будь-якій ділянці. Через якийсь час його передислокували на Луганщину, де була справжня війна, з болючими втратами, горем та стражданнями.

«Ми на своїй землі – і правда за нами», – каже Володимир .Розуміючи обстановку, не нарікає на бойовий побут. Живуть бійці в самотужки облаштованому бліндажі. Їжу варять з допомогою паяльної лампи. Про лазню лише мріють, а про чисту білизну наразі й говорити не доводиться. Бійці розуміють, що треба змиритися з такими незручностями. Головне – перемогти ворога.

З великою вдячністю Володя розповідає про волонтерів. Вони допомагають бійцям, чим можуть, підтримуючи морально-бойовий дух. Дуже багато допомагають йому односельці. Нижньотурівський сільський голова Петро Шкрамко розповів, що з Володимиром має постійний зв’язок, а сільська громада з великою відповідальністю відноситься до справи допомоги не лише землякові, а й українській армії взагалі.

Спілкуючись з Володимиром, якось запитав: чи можна привикнути до війни? Той, після невеликої паузи, відповів: «До всього людина привикає. Не можна лише привикнути до людського горя, втрати друзів. А на підтвердження сказаного, Петро Шкрамко поділився своїми спостереженнями за Володимиром, порівнюючи вересень 2014 року, коли він був у короткотерміновій відпустці, й з цьогорічною, березневою: «Раніше Володя був якийсь пригнічений, невпевнений, а зараз – рішуче налаштований боєць, захисник Батьківщини. З розмови відчувається, ніби в нього за плечима – великий бойовий досвід. Насправді на фронті він – рік».

За даними: Бойківщина, 21.03.2015