Герой Майдану Ігор Заставний: “Стасю, ноги нема, правда?”

Герой Майдану Ігор Заставний, випускник Художнє професійно-технічне училище ім. Й.П. Станька. Інтерв’ю виданню Тиждень.ua

Я сам зі Львова. До початку Революції навчався в художньому училищі, на третьому курсі. Насправді, коли почалися протести – я не слідкував за новинами. Але потім силовики побили студентів. У мене є двоє племінників. І я зрозумів, що не хотів, аби з ними вчинили так само, якщо вони вийдуть на протест. До того ж, з Києва повернулися двоє моїх друзів, які в ніч на 30 листопада втекли від «Беркуту», але знову планували вертатися до столиці. І на початку грудня я для себе вирішив їхати на Майдан. Хоч і не було до кінця зрозуміло, що ми там будемо робити.

Я був на Майдані під час штурмів, бачив сутички на Грушевського. Там нас силовики заливали водою, ми в них кидали каміння. Я був на барикадах в ніч, коли вбили перших протестувальників. Мені тоді щось прилетіло у верхню губу. Думав – камінь. Але в медпункті з мене щось витягли, але я навіть не знаю, що то було. Медики просто викинули це «щось» у смітник. Після всіх цих подій я написав заяву на дострокове завершення навчання, хоч друзі мене й відмовляли. Десь на початку лютого влаштувався до знайомого робити меблі. Тим паче, що в нього уже працювали хлопці з Майдану.

Пам’ятаю, що у нас в майстерні стояло радіо. Було 18 лютого. І я почув, як говорять про штурм. Про потерпілих. І їх ставало все більше й більше. Душа рвалася у Київ. Бо, виходить, що ми там тижнями стояли й мерзли марно? Навіть не заходив додому. У мене з собою був паспорт і гроші. Я рушив до облради у Львові. Там уже було багато народу. Координатори спрямовували людей. Казали, що у місті блокують військову частину на Стрийській, аби не випустити солдатів на Київ. Але ті, хто хотів їхати у столицю, мали чекати на автобуси.

19 лютого зранку ми приїхали на бульвар Шевченка і почали шикуватися в колону. Попереду стали хлопці із залізними щитами. Я був серед них. Правда, трохи шкодував потім – щит був доволі важкий. Людей навколо було багато. Приїздили навіть вдень. Побачив Майдан Незалежності. Чесно – це шок. Так, я чув в новинах, що горить Будинок профспілок. Але тоді думалося, що палає кілька кабінетів, а не вся будівля! Навколо все в диму. Було страшно. І не відомо, що нас чекає далі. Я пішов до хлопців, з якими працював у майстерні. Вони вже стояли на барикадах. Силовики кидали в нас каміння і заливали водою. Ми кидали бруківку у відповідь. І так весь день. Ввечері ми були настільки втомлені, що хотілося десь присісти й відпочити. Врешті, вночі ми зайшли до свого намету й позасинали.

Коли я прокинувся – навколо нікого не було. Я взяв чиюсь каску, бо свою не знайшов, рукавиці, щоб кидати каміння, і пішов на двір. Пам’ятаю, що уже було світло. Але точний час не скажу. Під стелою Незалежності іще стояли міліціонери. Вони позакладалися мішками і стріляли в нас чимось – було чути, як воно дзвенить по щитах і металевій огорожі. Ми кидали в силовиків каміння. Я побачив, як впала барикада, збудована з кількох металевих огорож. Спробував її підняти, але від диму, який тягло із світлошумових гранат, хотілося блювати. Врешті, ми з хлопцями спромоглися підняти барикаду й тримали її певний час. Інші закидали в Стелу коктейлі Молотова. Мішки, якими барикадувалися силовики, почали горіти. Я побачив, як ВВшники відходять вверх по Інститутській, відступають. Я зрозумів, що треба йти вперед. Треба бути одиницею, краплею. Тоді не було бажання знищити силовиків, просто хотілося прогнати їх з Майдану. Тож я взяв щит і пішов Інститутською.

Пам’ятаю, як зайшов трохи далі пішохідного моста. Попереду, метрів за п’ять, на коліна упав хлопець, який стояв лицем до мене. На грудях у нього була якась пляма. Я ще тоді подумав, що то кров (хоча може то була й вода). У хлопця було вузьке лице і дрібна борідка. Я боявся, що він отримає кулю. Тож закрив його щитом. Мені його було шкода. Пішли сльози. З’явилася злість на «Беркут». Підійшли інші. Тоді подумалося: «Вони допоможуть хлопцеві». Тож я взяв камінь, закричав і пішов вперед. Праворуч від мене був синій водомет, він відступав. Ліворуч був сірий водомет. Нас поливали водою, я закривався щитом, лилося на ноги. Я присів, побачив ліворуч від себе інших протестувальників ,які також закривалися щитами. Хтось поставив свій щит на мій, поруч вибухнула граната. Невідомий закашлявся.

Я сказав йому піти віддихатися. І відчув різкий біль в руці й животі. Подумав іще, що то гумові кулі. Протестувальники, які були ліворуч, відійшли назад, метрів на десять. А на площі перед Жовтневим стояв беркутівець у камуфляжі. Не пам’ятаю, чи була у нього зброя в руках. Але на голові помітив шолом і балаклаву. На сходах біля Жовтневого були хлопці в касках і з фанерними щитами. Вони дерлися вгору. Хотів піти до них, але біль у животі не давав підвестися. Стало ясно, що я вже нічого робити не можу, лишалося відступати. Мене за плече тримав якийсь чоловік. Він сказав, аби ми крокували назад, щоб не впасти. Я почав відходити і відчув удар в ліву ногу. Немов молотом. Нижче коліна її просто зламало, вивернуло вправо. Я впав на спину, щита поклав на ноги. Побачив під ним калюжу крові. Пам’ятаю, як мене понесли хлопці й сказали, що я «важкий». Потім мене везли до лікарні на «швидкій». Медик ще питав, чи я бува не ВВшник. В реанімації на мені почали різати одяг, було трохи соромно чи що… а потім дали наркоз.

“Подивився вліво, а там вже нікого не було; потім подивився вліво і трохи назад, то хлопці були відсунені так метрів на 15, і хлопці такі як ми, в касочках, піднімались по сходах на площу Жовтневого, де стояв беркутівець; я хотів встати і піти до них, але живіт мені не дозволив, і я зрозумів шо я вже нічого не зможу зробити, лишалося назад відповзати; коли обернувся, щоб подивитися, хто позаду, то за спиною був присівший чоловік років 50, який тримав мене за праве плече; і я кажу до нього, шо відсуваємось одним кроком, шоб не попадати. І тоді почали відсуватись, здали так пів метра, чи метр назад – і тоді я відчув сильний, як молотом, удар в ногу, і її так градусів на 30 вправо. Я впав на спину і поклав щит на ноги, а там під ногою калюжа крові! Я поклав щит на ноги. Знав шо нозі вже всьо. Пам’ятаю, як несуть, кинуло в жар, як запхали в швидку, як на операційному столі…
Я був при свідомості, пам’ятаю скажений біль, стишити який пробували величезними дозами морфію. Лікарі говорили щось про ампутацію. А потім ніхто з них не наважувався мені сказати, що її вже нема. Смішні! Я правою ногою шукаю ліву, а її нема. Тоді питаю медсестричку: “Стасю, ноги нема, правда?” – “Нема!”- і замовкла… ” – Майдан 18-20 лютого. Як усе було.

Коли прокинувся – думав, що може мізерні шанси врятувати ногу були. Але я не міг підвестися, подивитися. Пробував намацати ліву ногу правою, але не міг. Ще питав у медсестри, чи нога на місці, але вона не відповідала. А лікарі, які проходили повз моє ліжко, відводили погляди. Незручно їм було чи що. І я все зрозумів. А потім було лікування за кордоном, у Польщі. Там поставили протез. Якщо чесно, попервах я думав, що таке поранення завдала гумова циліндрична куля 10х5см десь. Ми такі на Грушевського знаходили. Але навіть на думку не спадало, що силовики будуть стріляти бойовими.