Дата та місце народження: 3 вересня 1979 р., село Вербиця, Жидачівського району, Львівської області
ЗПТО: Жидачівський професійний ліцей
Професія: Тракторист–машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар з ремонту автомобілів, водій автомобіля кат. «В», «С»
Підрозділ: 80-та окрема десантно-штурмова бригада
Посада: Боєць
Безвісти зник 05 вересня 2014 р.
Михайло Підгайний народився 3 вересня 1979 року в Криму, проте в шестирічному віці разом із батьками для яких він був довгоочікуваною та єдиною дитиною, повернулися до Вербиці. Там зростав, навчався.
Після завершення навчання у школі вступив у Жидачівський професійний ліцей за спеціальністю «Тракторист – машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар з ремонту автомобілів, водій автотранспортних засобів категорії «В», «С».
За час навчання в ліцеї зарекомендував себе як дисциплінований, роботящий, любив техніку працював з майстром групи Михайлом Григоровичем Калапачем. Після закінчення ліцею працював на Ходорівській меблевій фабриці.
Служив у війську, але не повний термін оскільки мусів доглядати за батьком. Батьки рано померли, а власної сім’ї Михайло ще не встиг надбати. Коли прийшла повістка, хоч і не горів бажанням служити, але й не уникав мобілізації. Пишався, що потрапив саме до 80 аеромобільної бригади. На початках давалося важко, адже всі добре пам’ятають до якого жалюгідного стану була доведена українська армія. Не було найнеобхідніших речей. Велику підтримку Михайлові надали волонтери із м. Жидачева, зокрема Володимир Гаврон та його друзі, що згодом організували ГО «Народний легіон». Головним помічником та порадником для Михайла Підгайного був також й Ігор Лозинський, який дбав про те, щоб хлопець був повністю забезпечений як формою так і елементами захисту. Двоюрідна сестра також допомагала чим могла, але вона мусіла дбати й про зятя Дмитра Михайлишина, якого мобілізували одночасно з братом. Спершу двоє хлопців перебували разом та згодом їх розділили в різні військові частини. Дмитро потрапив у 128-ий гірсько-піхотний батальйон, а Михайло – в десантники.
Серпень-вересень 2014 року увійшов в історію України важкими кривавими подіями. У середині серпня сили АТО блокували терористів в районах Луганська, Донецька та Горлівки. Українським військовим майже вдалося зайняти Іловайськ, зосередити свої зусилля на утриманні висоти неподалік кургану Савур-Могила. Ситуація кардинально змінилася, коли бандугруповання бойовиків, так званих ДНР та ЛНР, підсилили російські регулярні війська. Впродовж тижня запеклих боїв з терористами та російськими військовими без достатньої підтримки з боку командування ЗСУ українські війська зазнавали втрат. Російські війська повністю займають лінію фронту на схід. Важка артилерія супротивника планомірно зрівнювала з землею українські позиції.
Лише через рік після «Іловайського котла» громадськість дізнається частину правди. 20 серпня 2015 року головний військовий прокурор Анатолій Матіос оприлюднив список український військових та міліціонерів, які загинули під Іловайськом. У списку значиться 366 загиблих. Впізнаними на сьогодні є лише 209 загиблих воїнів АТО.
Про те, що сталося 5 вересня 2014 року поблизу населеного пункту Щастя не розкажуть розлого в новинах. Вже пізніше рідні та близькі дізнаються обставини загибелі 35 та 19 зниклих безвісти військовослужбовців. У цей день у засідку бойовиків потрапили бійці «Айдару» на допомогу їм підійшли бійці 80-ї аеромобільної бригади. Внаслідок бою загинуло 35 бійців та зникло безвісти 19 осіб.
Деякі деталі можна дізнатися й зі звіту, який отримала двоюрідна сестра зниклого Михайла Підгайного. Ось що у ньому зазначено: «5 вересня біля 16.00-17.00 підрозділ 80 ОАмБр в складі 2-х танків та 5-ти БТР-80 на трасі між н.п. Весела Гора та н.п. Металіст в районі н.п. Цвєтниє Пєскі (за деякими даними йшов на допомогу взводу Калиновського), потрапив у засідку й зазнав великих втрат. Загинуло – 5 в/сл, було поранено – 9 в/сл, зникли безвісти – 19 в/сл. (18 – в/сл 5 аеромобільно-десантної роти та заступник командира)».
Лише 8 вересня в «час тиші» українській владі вдалося домовитися із бойовиками, наслідком чого стало повернення 40 тіл загиблих українських вояків, серед них із батальйону «Айдар» та десантників 80 окремої аеромобільної бригади. Впізнані тіла загиблих відправили додому, 28 неідентифікованих тіл військових поховали у Старобільську.
2 жовтня 2014 року у Старобільську відбулася панахида за загиблими бійцями 80-ї аеромобільної бригади. Голова Луганської ОДА Геннадій Москаль попросив на колінах у загиблих пробачення від української влади.
За зразками ДНК збігів не виявлено. Це додає рідним Михайла Підгайного оптимізму й віри в те, що хлопець живий і, можливо, знаходиться у полоні.
На жаль до цього часу будь-якої інформації, що пролила б світло на подальшу долю Михайла так і не вдалося дізнатися. Також невідомою залишається доля ще 17 військовослужбовців. Їхні рідні оббивають пороги міністерств, пишуть звернення до народних депутатів, президента, СБУ, Генеральному прокурору України.
За матеріалами розслідуванням подій, що мали місце 5 вересня 2014 року відкрито кримінальну справу.
