Олег Ушневич: «У мене вдома діти не плачуть, а тут плаче увесь народ!»

Олег Ушневич (20 червня 1982 – 20 лютого 2014) – випускник ВПУ №19 м. Дрогобича, активний учасник Революції, десятник 38 сотні Самооборони.

«…та знайте, вороги прокляті, Україна є, була, та й буде:
в серцях і душах патріотів незламний дух її живе,
і де б ми не жили, по світу – пам’ятайте, що усюди,
Ми, УКРАЇНЦІ, завжди, прославимо й відродимо СВОЄ…»
(Олег Ушневич)

У ніч на 30 листопада року 2013 Олег відбув з однодумцями на Майдан. Написав тоді у соціальній мережі: «Я поїхав до столиці, зустрінемось на барикадах…».

Олег зустрів на Майдані дівчину Олю із Рівного, яку покохав. З нею він спілкувався з початку свого перебування у Києві. Написав їй вірша, згодом освідчився в коханні. Мріяв про сім`ю та дітей.

Протягом трьох місяців він їздив в столицю, після перерви прибув у Київ разом з «Львівською сотнею Майдану». «Тату, як не я, то хто? Не переживай, я вернуся з перемогою», – такі слова сказав Олег батькові, востаннє від’їжджаючи до Києва 18 лютого.

Одразу після прибуття Олег одразу потрапив в епіцентр страшних подій, які відбувались на Майдані.

Самого Олега тоді було важко поранено в руку, зачеплено осколками ногу та бік, пошматовано одяг. Але й тоді він не покинув передову. Вже пізніше лікар обробить хлопцеві рани. Цього ж вечора в палаці Жовтневому він переодягнувся, взяв необхідні документи. У рюкзаку залишив недочитану книгу «Заметіль. Повісті стрілецького життя» Р. Купчинського. І знову пішов на Майдан.

Будучи пораненим, він прикривав собою поранених побратимів. Ось що розповів про Олега тернополянин Олексій Воронцов:

«18 лютого я стояв з щитом у першому ряді, коли «менти» намагалися прорватись з боку Хрещатика (від Європейської), і тут перед щитами вибухає газова граната. Перше, що я побачив, це те, що вже граната закотилась під мою ногу, я встигнув вигукнути «Відходьте!», і втратив свідомість від вибуху. Наступне, що пам’ятаю це те, як я лежу на землі і всі мої штани горять від коктейлю, який кинули «менти», а наді мною летять кулі. І саме в цей час з’явився Олег, який під кулями, без бронежилета витягнув мене і не дав згоріти чи бути добитим «Беркутом».

В ту страшну ніч, коли горів весь Майдан в самісінькому центрі столиці України, ризикуючи власним життям, Олег здійснив справжній подвиг, врятувавши життя іншій людині.

Його просили покинути Майдан, оскільки був поранений та хворий, він казав: «У мене вдома діти не плачуть, а тут плаче увесь народ!».

Вже 20 лютого постріл снайпера обірвав життя Героя. Сталось це на вулиці Інститутській біля Жовтневого палацу.

«О пів на десяту я дзвонив Олегу, він ще був живий. А потім перестав відповідати на дзвінки. Я зрозумів: з ним щось трапилося. Ми шукали його на барикадах. Пізніше подзвонили його родичі і повідомили, що Олега більше немає … Ми до останнього не вірили в його смерть », – Андрій Семен, друг Олега по Майдану.

Тіло вбитого Олега разом з кількома іншими відтягнули до холу готелю «Україна», а пізніше відвезли на судово-медичну експертизу. Згодом фахівець скаже, що постріл в Олега був здійснений професійно і прицільно через праву лопатку навиліт крізь серце. Також роздроблені кістки обох ніг. Жодного шансу вижити не було.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *